Системні протиріччя й тактичні розходження між США та Росією: природа, зміст, специфіка. Ч 4

Зумисне применшення російського чинника з боку адміністрації США та ігнорування висунутих Росією застережень закінчилося збройним конфліктом на Кавказі в серпні 2008 р. Головним наслідком цієї події стало напівофіційне рішення про гальмування процесу розширення НАТО за рахунок пострадянських держав. І в Вашингтоні, і в європейських столицях усвідомлювали неможливість і недоречність подальшого ігнорування російської точки зору з проблем європейської безпеки. Перерваний після конфлікту на Кавказі діалог між Росією та НАТО з проблем безпеки було формально відновлено в березні 2009 р., проте розбіжності в підходах сторін залишилися надзвичайно гострими.


Формування чіткого бачення перспектив відносин між Росією, США, НАТО і ЄС обтяжується  неприйняттям з боку Заходу російської політичної системи та спроб російського керівництва забезпечити особливий статус Росії в європейських справах. Прихід до влади в США адміністрації Б.Обами позначився певним пом’якшенням суперництва, яке набуло більш прихованих форм. Але загальний стан відносин між Росією та США / НАТО залишається нестабільним. Порядок денний стосунків, які зачіпають сферу європейської безпеки, залишається незмінним.


Проблему розширення НАТО відкладено, однак офіційно не закрито. Помірковані американські експерти визнають, що збереження курсу на залучення України та Грузії до НАТО могло б не лише погіршити відносини США та Росії, але й посилити ризик війни, що не відповідатиме інтересам «нових демократій» у Центральній Європі. На думку співробітника Брукінгського інституту М.О‘Хенлона, на початку ХХІ століття нелогічно застосовувати до відносин між НАТО та Росією класичну модель стримування. Тим більше за умов, коли поширення на Грузію оборонних зобов’язань НАТО могло б бути сприйнято грузинським президентом М.Саакашвілі як «заохочення» до ще більш жорсткої лінії в відносинах з Росією [21].  


Однак, незважаючи на ці застереження, ставлення США і НАТО до статусу Абхазії та Південної Осетії не змінилося, так само як і до ролі Грузії як форпосту НАТО на Кавказі.


Не менш принципового характеру набули розходження Росії та НАТО з приводу оцінки подій війни на Кавказі в серпні 2008 р. Російська сторона доводить, що воєнні дії було розпочато грузинськими військами за наказом Міністерства оборони Грузії на порушення угод про припинення вогню та роз’єднання сторін [22].


Російські лідери, зокрема Д.Медвєдєв, характеризували дії Грузії як агресію проти Південної Осетії – «невеликих утворень», під якими маються на увазі території, що відокремилися від Грузії [23].


Натомість НАТО звинувачувало Росію в непропорційному застосуванні сили. В заяві Ради НАТО від 19 серпня 2008 р. дії Росії були охарактеризовані як непропорційні та невідповідні ролі Росії в якості миротворця та несумісні з принципами мирного врегулювання конфлікту, визначеними в Заключному акті НБСЄ, Основоположному акті Росія-НАТО та Римській декларації. Росії пропонувалося негайно вивести війська з грузинських територій поза «зоною грузинсько-осетинського конфлікту». Водночас Рада НАТО наголошувала на неможливості розв’язання неврегульованих конфліктів воєнними засобами та нагадувала «всім сторонам, що мирне врегулювання конфлікту є ключовим принципом Рамкового документу програми Партнерство заради миру». При цьому НАТО відмовлялося від визнання будь-якої власної відповідальності за заохочення грузинської сторони до початку воєнних дій [24].


Найбільш жорстка критика висловлювалася з боку урядів США та Великої Британії, які звинувачували російську владу в свідомому провокуванні Грузії до війни та здійсненні прямої агресії.


Попри взаємні звинувачення та жорстку риторику, завдяки більш стриманій позиції ряду європейських держав відносини НАТО та Росії все ж зазнали деякої корекції. Створення комісії НАТО — Грузія та посилення заходів щодо відбудови грузинської військової інфраструктури виглядали як акти зовнішньої підтримки грузинського керівництва попри те, що питання про вступ Грузії до НАТО знято з порядку денного. 3 грудня 2008 р. Рада НАТО на рівні міністрів закордонних справ ухвалила рішення про відновлення діалогу з Росією. Однак головною мотивацією такого рішення була гостра потреба відновлення транспортного коридору, необхідного для постачання вантажів для контингенту НАТО в Афганістані.


Генеральний секретар НАТО Я. де Хооп Схеффер з цього приводу зауважив, що «Росія є настільки важливим фактором у поняттях геополітики, що в НАТО нема іншого вибору, як залучати Росію». В цьому сенсі наміри НАТО полягають у «визначеному певними умовами та поступовому відновленні залучення Росії» [25]. 


 


Риторика з обох боків має суто морально-пропагандистське призначення. За словами Генерального секретаря Альянсу, відчуття Росії, нібито вона перебуває в оточенні, э хибним. Наближення НАТО до російських кордонів тлумачиться як наближення демократії і верховенства закону, що не має становити проблеми.


Натомість російська сторона (заява Д.Медвєдєва) сприймає подібні прояви доброзичливості з боку НАТО як «продовження спроб розширення воєнної інфраструктури поблизу кордонів Росії» та свідчення наявності в ряді регіонів «серйозного конфліктного потенціалу» [26].


Прояви конфронтації та тенденції скочування до «холодної війни» стають все більш помітними. Згідно з висновками відомого російського дослідника та теоретика М.Косолапова, витоки ставлення США до сучасної Росії полягають у прагненні та рішучості США зберегти та зміцнити на невизначено довгу перспективу своє «глобальне лідерство». Для рішення цього завдання застосовуються два способи – матеріалізація та підтримання лідерства через переваги силового потенціалу та «підрізання можливостей потенційних конкурентів» (ЄС, Китаю, Японії та Росії). Стає чим далі більш очевидним, що США випростовують обидві стратегії, зміщуючи центр ваги в бік другого з указаних способів. М.Косолапов вказує на інтенсивне суперництво «між США та Росією … щодо принципів, на яких має будуватися міжнародно-політичний порядок». При цьому накопичуються причини і можливості для прямого воєнного зіткнення. Зростає взаємна недовіра, скорочуються чи перестають діяти ефективні чинники стримування, які існували за умов «холодної війни». За цих обставин М.Косолапов доходить висновку, що війна між США та Росією стає можливою не тільки в технічному плані, але й в політико-психологічному. «Дві країни поволі наближаються до межі, на якій вони ризикують опинитися набагато ближче до такої війни, ніж до неї коли-небудь підходили СРСР і США. Мінімізація цього ризику вимагає від обох сторін проведення стратегії, які всіма її складовими буде націлена на послаблення чи усунення впливу зазначених факторів» [27].


Силова нерівновага між США та РФ потенційно створює в сильнішої сторони відчуття безмежності власних можливостей. Цьому сприяє втрата дієвості та подекуди чинності підписаних раніше військово-політичних угод. Зазначається, що після 2000 р. як США, так і Росія перейшли до «активного» типу ядерного стримування, яке, поряд із невідворотною загрозою удару в відповідь, припускає превентивне застосування зброї, включаючи ядерну. Міркуваннях про можливість превентивного застосування ядерної зброї скорочують ефект традиційного ядерного стримування, оскільки ухвалити рішення про обмежене використання ядерної зброї легше, ніж про його масоване застосування. Ці тенденції є аргументом на користь розширення не тільки гіпотетичних, але й практичних можливостей виникнення воєнного конфлікту між США та РФ.


Принаймні на офіційному рівні російська сторона окреслює можливий вихід з цієї ситуації шляхом розробки спільних та взаємоприйнятних підходів, які могли б задовольнити переважну більшість країн євроатлантичного регіону, що входять до низки міжнародних організації та багатосторонніх структур, включаючи ЄС, Раду Європи, ОБСЄ та СНД.


Невдовзі після президентських виборів 2008 р. російським президентом Д.Медвєдєвим була висунута ініціатива щодо укладення багатостороннього договору про загальноєвропейську безпеку. Вперше ця теза була проголошена під час візиту Д.Медвєдєв до Німеччини в черні 2008 р. Напередодні самміту Росія-ЄС в Ханти-Мансійську (27.06.2008 р.), заперечуючи претензії США і НАТО на гегемонію, російський президент Д.Медвєдєв знову зробив акцент на необхідності розробки договору з проблем європейської безпеки та проведення самміту з цієї проблеми.


Зміст аргументів російської сторони полягав у необхідності встановлення договірних відносин та уточненні меж відповідальності ОБСЄ, НАТО та ОДКБ. Роз’яснюючи ініціативу Д.Медвєдєва, російський міністр закордонних справ С.Лавров посилався на неспроможність існуючих у євроатлантичному просторі структур впоратися з забезпеченням комплексної безпеки. «Ідея полягає в тому, аби зібрати всі країни та інвентаризувати стан справ з виконання принципів, на яких сьогодні будується євроатлантична безпека, та вже на цій основі розробити механізми, які б гарантували непорушність цих підходів» [28].


Згодом російська ініціатива була доповнена тезами про відмову держав від розміщення значних збройних сил поза межами своїх територій та узгодження принципів врегулювання конфліктів, які мали б «одноманітно застосовуватимуться до всіх кризових ситуацій», включаючи неприпустимість силових рішень [29].  


Реакція на російські пропозиції була загалом млявою. У відповідь на заклики російських дипломатів встановити юридично зобов'язуючі базові принципи відносин між державами на основі пошани суверенітету, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, тощо, представники країн ЄС, США і Канади закидають російській стороні брутальне порушення територіальної цілісності Грузії. Скасування рішення Москви про визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії вважається фактичною умовою для поступової нормалізації відносин.


Попри відновлення контактів, відносини між Заходом і Росією залишаються стриманими та обмежуються традиційними сферами (постачання вантажів до Афганістану, протидія тероризму, боротьба з наркотрафіком та організованою злочинністю). Однак і в цих питаннях діалог просувається не найліпшим чином.


Накопичені проблеми та розбіжності залишилися в спадок адміністрації президента США Б.Обами, якому американські експерти радили врахувати попередні помилки та провадити більш зважену політику, яка б уникала взаємних провокацій та сприяла відновленню стабільних зв’язків США з союзниками по НАТО.


Після серії заяв про «перевантаження» американо-російських відносин в основу переговорного процесу було покладено питання скорочення ядерних озброєнь та розгортання американської системи ПРО в країнах Центральної Європи.


 


Проблеми стратегічної стабільності та скорочення ядерних озброєнь


В порівнянні з усіма іншими темами, саме проблематика ядерного стримування та воєнних засобів гарантування безпеки залишається основним фактором двосторонніх відносин. Попри обопільне занепокоєння з приводу розповсюдження ядерної зброї, за адміністрації Дж.Буша-молодшого переговори з цих питань зайшли в глухий кут через небажання американської сторони дотримуватися логіки стратегічного паритету з Росією.


До подій 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж.Буша в цілому була налаштована продовжувати основні тенденції зовнішньої політики Б.Клінтона, включаючи високий ступінь залучення США у міжнародні справи, включаючи врегулювання регіональних конфліктів, контроль над озброєннями та розповсюдженням зброї масового враження, закріплення позицій США в міжнародних економічних і фінансових організаціях, розширення торгівлі и т.д. Однак у 2002 р. Дж.Буш проголосив створення «архітектури безпеки», що ґрунтується на тому ж принципі, що й «холодна війна» – на принципі залякування.


На відміну від демократів, республіканці категорично заявили про широкомасштабне та швидке завершення процесу розширення НАТО та зміни в підходах до контролю над озброєннями. У відповідь на вихід США з Договору по ПРО 1972 р. Росія заявила про вихід з Договору СНО-2, укладеного в 1993 р.


В заявах президента Буша, радника з питань національної безпеки К.Райс, міністра оборони Д.Рамсфельда стверджувалося, що Америка здатна самотужки, спираючись на свої військові та економічні можливості, врятувати світ від лиха, породженого недемократичними режимами. Концепція глобальної гегемонії набула виразного ідеологічного та месіанського забарвлення. Дж.Буш, як і Г.Трумэн, вважав, що решта світу має обирати між підтримкою Америки та конфронтацією з нею, і як Р.Рейган підтримував плани зробити Америку недосяжною для нападу ззовні за допомогою ракетного щита. Додатковим аргументом слугували уявлення, що досягнення стану невразливості гарантує дієздатність зовнішньої політики США навіть за умов криз, на кшталт війни в Перській затоці 1990-1991 рр. Так само, концепція взаємного ядерного стримування через спроможність нанесення супротивнику непоправної шкоди, яка спрацьовувала в відносинах між США та СРСР, з точки зору адміністрації Дж.Буша, виглядала застарілою та недоречною.


С точки зору європейських країн претензії США на однополярність виглядали невиправданими за відсутності таких стимулів, як захист загального миру і благополуччя, які існували за часів «холодної війни» та виправдовували претензії США на роль світового лідера. Європейські експерти зазначали, що Вашингтон переслідує виключно власні національні інтереси і майже не бере до уваги застереження своїх союзників. Підтвердженням цього вважалася відмова США дотримуватися умов Кіотського протоколу і вихід з Договору по ПРО поряд із розширенням боротьби з тероризмом та загостренням конфронтації з країнами, віднесеними до «осі зла» [30].


За свідченням російського дослідника С.Кортунова, після 2002 р. режим контролю за ядерними озброєннями, який у цілому забезпечував передбачуваність військово-політичної ситуації в світі та усував небезпеку раптового нападу, був фактично зруйнований. Разом із цим значних ударів зазнав інший режим  міжнародної безпеки – ядерне нерозповсюдження [31].


Водночас ситуація взаємного ядерного стримування, навіть мінімального, перебуває в гострому протиріччі з проголошеними ідеями партнерства та суперечить логіці міжнародної безпеки. С.Кортунов вважає, що справа не в небезпеці несанкціонованого застосування ядерної зброї чи погіршенні стану російської системи попередження про ракетний напад, яка насправді перебуває в гіршому стані, ніж за часів СРСР. Головна проблема в тому, що взаємне стримування не відповідає постбіполярним реаліям, оскільки консервує взаємну недовіру попередніх часів. Внаслідок такої інерції реальне зближення між Америкою і Росією стає неможливим. Які б зусилля не докладалися на найвищому політичному рівні аби вирватися за межі холодної війни, «ситуація взаємного ядерного стримування, матеріалізована в воєнних потенціалах, теоретично здатна в будь-який момент відтворити всю сукупність конфронтаційних міждержавних відносин». Саме в доктрині стримування іманентно закладена концепція злобного ворога, ідея взаємного залякування та змагання в нарощуванні ядерних озброєнь. «Поступове подолання всіх цих стереотипів, вірогідно, передбачає й новий погляд на доктрину ядерного стримування, її кардинальну трансформацію».


Однак пропри те, що взаємне ядерне стримування закріплювало персоніфікацію загрози та в кращому випадку забезпечувало рівну небезпеку, досі не має альтернативи, яка б могла гарантувати взаємний ненапад однієї держави на іншу. За цих обставин ідея створення глобальної американської системи ПРО свідчила про бажання створити ситуацію відсутності небезпеки, за якої США могли б почувати себе в безпеці навіть за умов збереження в інших країнах певних ядерних арсеналів.


Ідея відновлення стану невразливості території США мала декілька модифікацій. З цього приводу висловлювалися пропозиції забезпечити договірну заборону міжконтинентальних балістичних ракет, здатних досягати території США, що могло гарантувати ядерний ненапад навіть за умов існування в світі декількох ядерних арсеналів.

0 комментариев

Оставить комментарий

Комментировать при помощи:


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.