Системні протиріччя й тактичні розходження між США та Росією: природа, зміст, специфіка. Ч 3

Першу з таких моделей можна визначити як збереження однополюсного домінування, яке передбачає продовження ієрархічного панування Заходу на основі консолідації політичного впливу та закріплення військових переваг. Цей підхід поєднує світоглядні моделі глобального управління і світового суспільства. Глобальне управління здійснюється на основі існуючих західних інститутів і союзів при збереженні домінування США у військовій сфері. Комунікативна функція та функція легітимації забезпечуються співтовариством держав, у яких функціонують більш менш стандартизовані демократичні системи. Такий підхід припускає формування альтернативної ООН вертикальної системи міжнародних інститутів, включаючи «Велику сімку», глобальну НАТО, розширену за рахунок Австралії, низки країн Азії (Японія, Південна Корея) і Східної Європи, та інституціоналізацію співтовариства або ліги демократій.


Друга модель передбачає розширення допуску важливих в економічному і політичному відношенні країн периферії до механізмів ухвалення рішень. Цей проект сприймається як продовження ліберальної традиції і передбачає «розширення відповідальності» найважливіших незахідних держав за підтримку стабільності на глобальному та регіональних рівнях. Західні інституції та структури мають зберегти свою роль,  головним чином у сфері безпеки, забезпечуючи певні гарантії від можливих дисбалансів, але можуть поступово інтегруватися в нову квазіієрархічну схему, що припускає одночасне розширення Ради Безпеки ООН і збільшення кількості учасників «Великої вісімки». Найбільш ґрунтовним чинником, який відрізняє проект «глобального управління» від однополярної гегемонії, полягає в перебудові валютно-фінансових відносин. Ці процеси вже почалися в формі розширення участі країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) у формуванні статутного капіталу та визначенні політики Міжнародного Валютного Фонду.


За оцінками аналітиків, розширення співпраці на рівні G-20 має започаткувати нові форми регулювання валютно-фінансових відносин, які замінять Бреттон-Вудський період з домінантою США і долара. Це сприятиме консолідації та уніфікації правил, як мінімум, для провідних економік світу. За оцінками експерта Ради з міжнародних відносин США Б.Сетсера, рано чи пізно США, ЄС і Японія мають напрацювати єдині стандарти, хоча досі до них не дійшли навіть у межах ЄС [12].


Третя модель ґрунтується на основі «потрійного порозуміння» – політичного та силового кондомініуму за участю США, ЄС і Росії на основі горизонтального розподілу відповідальності і взаємного визнання ролей. Така версія світового порядку XXI століття, висунута МЗС РФ у відносно повному вигляді влітку 2007 р., мотивувалася необхідністю відновлення рівноваги та збереження елементів стратегічної стабільності. Обґрунтовуючи пропозиції Росії, міністр закордонних справ С.Лавров акцентував увагу на відновленні її статусу як незалежного регіонального (європейського і євразійського) центру сили при збереженні провідної ролі в багатосторонніх структурах за участю більшості пострадянських держав і групи країн континентальної Азії [13].  


Протягом довгого часу російські політики, зокрема на офіційному рівні інтерпретували багатополюсний світ як «єдиний спосіб впоратися з сучасними викликами». Акцент був також зроблений на пріоритетності існуючих норм міжнародного права по відношенню до політичних уподобань, а також на необхідності використання позитивного досвіду міжнародно-правової системи другої половини ХХ століття [14].


Російською дипломатією були позначені такі цілі, як обмеження впливу США в Східній Європі і континентальній Азії, збереження відносної рівноваги стратегічних потенціалів і створення регіональних балансів сил. Згодом до пропозицій РФ було включено договірно-правове оформлення відносин у сфері європейської безпеки, що, однак, важко уявити без переоцінки політичних принципів і узгодженої корекції міжнародно-правових норм.


Ймовірно, з трьох потенційно можливих моделей розвитку світової системи, лише друга концепція (розширення рамок глобального управління і відповідальності найважливіших держав шляхом підвищення ролі в підтримці стабільності, зокрема на регіональних рівнях) є по своєму характеру еволюційною. В порівнянні з цим підходом і збереження дифузного однополярного домінування США, і стимульований свідомими діями окремих держав перехід до поліцентризму передбачають неминучість серії локальних криз і конфліктів, зокрема конфліктів «статусного характеру» [15].


Очевидно, що в межах жорсткої однополярної гегемонії наміри, плани і дії основного системного актора не зустрічають адекватної противаги. Реалізація свідомої політичної волі США може бути потенційно урівноважена хіба що в результаті певної умовної комбінації за участю ЄС, Росії і Китаю, виникнення якої можна теоретично уявити собі  лише у випадку, якщо дії США становитимуть пряму загрозу загальним (сумарним) інтересам переважної більшості інших держав.


Об'єктивно, однополюсна система, принаймні, якщо її параметри не визнаються провідними учасниками, містить значний потенціал конфліктності і небезпеку частих криз. З іншого боку однополярна модель навряд чи може існувати без розвиненого репресивного компоненту. З огляду на об'єктивну відмінність інтересів великої кількості держав украй складно уявити собі однополярну модель, яка могла б існувати без застосування механізмів силового контролю, й при цьому користуватися підтримкою широкого кола решти учасників. Це стосується і випадку, коли однополюсна модель передбачатиме комплексне й багатоскладове формування панівного центру сили за участю США, країн ЄС та низки країн — союзників США в Азії.


Інтереси країн ЄС визначаються як їх власними мотиваціями, що випливають з необхідності формування навколишнього економічного простору та підтримки стійких відносин у сфері безпеки з сусідами і партнерами, так і специфікою їхніх союзницьких відносин в межах НАТО та інших організацій. Принаймні, в ЄС як і раніше домінують уявлення, що використовуючи військовий союз з США європейські держави можуть здійснювати певний вплив на політику домінуючої держави та забезпечувати спільне реагування в умовах потенційних кризових ситуацій [16].


Попри різні специфічні та ситуативні чинники, основу суперечностей, що визначають розбіжності в підходах США, Росії і Китаю до основних міжнародних проблем становить невідповідність взаємного сприйняття їх ролей у міжнародних відносинах. Хоча підвищення зовнішньополітичних можливостей Китаю і Росії безпосередньо пов'язано з темпами їх економічного розвитку, зовнішньополітичні суперечності лише побічно відбивають зміни в співвідношенні економічних потенціалів. Глибинні джерела суперечностей визначаються різним баченням перспектив глобального економічного розвитку. Вагому роль відіграють ресурсні, технологічні та демографічні чинники, за якими проглядають фізичні межі збільшення споживання і підтримки рівня життя населення різних країн, яке в сукупності, попри нерівномірність розміщення людських ресурсів, досить стрімко зростає.


Не менш важливим чинником загострення суперечностей є відсутність дієздатних механізмів узгодження і координації позицій. Причому, в міру послаблення відносних фінансово-економічних і силових можливостей США гострота цих суперечностей може посилюватися безвідносно до суб'єктивних настроїв політиків. З цієї точки зору перспективи становлення багатополюсної системи виглядають надто розпливчатими і невизначеними. Принаймні, для запобігання розвитку по такому шляху США цілком спроможні вдатися до серії превентивних дій.


Очевидно, що однополярна гегемонія США виявилася неспроможною виконувати роль універсального регулятора, здатного замінити регулюючі інститути і механізми, що склалися за попередньої моделі відносин. Проте висновок про незворотню кризу однополярної моделі можна буде зробити лише в тому випадку, якщо решта центрів сили – основні впливові держави та їх співтовариства – почнуть діяти як структурні одиниці та учасники багатополярного світу.


Що стосується російсько-грузинського конфлікту в серпні 2008 р. і розширення російської військово-морської та військово-повітряної присутності в Атлантичному і Тихому океанах, ці дії можна охарактеризувати як спробу штучного створення «моменту біполярності», який мав продемонструвати кризу однополярної моделі і необхідність переформатування міжнародних відносин на багатополярній основі.


Схожі оцінки висловлюються все частіше. Наприклад, Ф.Закаріа відзначає, що у військово-політичній сфері в світі як і раніше існує тільки одна наддержава. Але по всіх напрямах, окрім військової потужності, співвідношення сил змінюється. Скорочення об'ємів американського панування не означає, що створюється антиамериканський світ. «Ми переходимо до постамериканського світу, який визначається і управляється з багатьох центрів, багатьма гравцями». Але це, проте, не означає, що однополярність одразу поступиться місцем багатополярній структурі [17].  


Американський політичний оглядач П.Ханна назвав 1990-і рр. десятиліттям втрачених можливостей. «Дивіденди миру», одержані в результаті закінчення «холодної війни», так і не були використані для побудови ліберального світового порядку під проводом  США. Зупинити зміни вже неможливо. Посилення Китаю на Сході і Європейського Союзу всередині Заходу кардинально змінили світ, в якому раніше була тільки «американська» (проамериканська або антиамериканська) система координат. США будуть змушені відмовитися від претензій на світове управління, й натомість «конкуруватимуть на світовому ринку геополітики з іншими наддержавами – ЄС і Китаєм». Геополітика XXI століття визначатиметься цією новою «Великою трійкою», куди, проте, безпосередньо не входитимуть Росія та Індія. «Велика трійка», відносини дружби-ворожнечі між учасниками якої будуть вельми складними, грає за правилами, які вона ж, головним чином, сама і встановлює. Жоден з її членів не зможе претендувати на очевидну першість. Решта держав в цьому «постамериканському» світі повинна буде обирати, до якого з таборів вони приєднуватимуться [18].


Стосовно шляхів переходу до багатополярного світоустрою можна припустити, що такий перехід потенційно відбуватиметься або в формі серії локальних периферійних криз і конфліктів, на зразок російсько-грузинського, – шляхом розширення інтересів «полюсів сили», що підіймаються та вступають у зіткнення з інтересами країн домінуючого ядра, або в договірно-правовій формі, як це було запропоновано російською дипломатією влітку і восени 2008 р.


Але навіть у разі спроби міжнародно-правового врегулювання, запропонована схема не матиме всеосяжного характеру та сталої структури, що нагадуватиме біполярну владно-силову модель. Ця теза ґрунтується на відсутності чинників, які мають підштовхувати до встановлення прийнятних політичних принципів міжнародної взаємодії і м'якого перегляду домінуючої ролі США в світовій політиці.


 


Суперечності та конфліктні питання, що стосуються європейської безпеки


Впродовж останніх років проблема розширення НАТО була основним чинником розбіжностей між США та РФ у питаннях, що стосуються європейської безпеки. Принципові розбіжності в підходах також виявилися внаслідок підготовки планів адміністрації Дж.Буша щодо розміщення в Польщі та Чехії об’єктів американської національної системи протиракетної оборони, ядерної програми Ірану, характеру відносин між Росією та ЄС в енергетичній сфері.


Тлумачення НАТО як провідної військової структури європейської безпеки не тільки не враховувало інтереси та позицію Росії, але й дозволяло не брати до уваги її застереження щодо розширення НАТО за рахунок держав пострадянського простору. З точки зору ідеальної моделі європейської безпеки, НАТО могло б виконувати роль її основи або за умов членства Росії та України в Альянсі, або за умов свідомої згоди Росії з довготривалим домінуванням НАТО. Оскільки проблема розширення НАТО не фігурує серед питань, віднесених до компетенції Ради Росія-НАТО, західні політики декларували принцип, відповідно до якого жодна країна — не член НАТО не може мати права вето на рішення інших країн щодо вступу в Альянс.


Згода Росії на подальше розширення НАТО мала б означати відмову Москви від ролі окремого центру сили та встановлення опосередкованого контролю Заходу над російською зовнішньополітичною стратегією. Іншим способом розв’язання цієї дилеми могло б стати досягнення нових базових домовленостей про принципи та засади відносин у сфері європейської безпеки, які б відповідали потребам стабільних і неконфліктних відносин співпраці та враховували б інтереси всіх країн Європи незалежно від їхнього статусу в сенсі участі чи не участі в військово-політичних союзах.


Складність досягнення такого компромісу обумовлена розбіжностями між способами організації бізнесу та методами використання капіталу. Фінансові кола США бачать загрозу в створенні в Росії потужних енергетичних ТНК, що перебувають під контролем державного апарату та можуть виступати в якості провідників російської зовнішньої політики.  В цих розбіжностях власне й полягає зміст звинувачень російського керівництва в спробах встановити в довколишньому прострі російську сферу впливу.


Попри очевидне домінування США і НАТО у військовій сфері, «проблема Росії» залишалася ледь не головним чинником європейської безпеки. Протягом останніх років сторони не приховували свої наміри та взаємні претензії. З боку США було висунуто прагнення залучити до НАТО ряд пострадянських країн – Україну, Грузію, та в перспективі, Азербайджан. З Україною та Грузією підписано хартії про стратегічне партнерство, які підтверджують можливість членства цих країн в Альянсі. Американські адміністрації підтвердили застереження, що жодна країна — не член НАТО не може заперечувати право будь-якої європейської країни щодо вступу в Альянс. США підписали попередні угоди про розгортання об’єктів Національної системи протиракетної оборони з Польщею та Чехією. Ухвалено попередні рішення про розташування воєнних баз США в Румунії та Болгарії.


З боку Росії висловлювалися гострі заперечення з приводу нератифікації країнами — членами НАТО Угоди про адаптацію Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписаної в 1999 р. Наслідком цього стало призупинення з 12 грудня 2007 р. участі Росії в цьому договорі та виконання пов’язаних з ним документів. Російське керівництво висловило принципову незгоду стосовно проголошення незалежності Косово та відповіло на це визнанням незалежності Південної Осетії та Абхазії. Загострюються розбіжності в підходах Росії та країн ЄС до умов транзиту газу.


Очевидно, самих по собі цих чинників все ж недостатньо для переходу відносин між Росією та США і НАТО в стадію конфронтації. Проголошуючи мораторій на виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі МЗС Росії підкреслив, що в період призупинення виконання договору Росія не буде виконувати обмежень щодо кількості озброєнь, у тому числі флангових. Проте російське керівництво не має «планів їх масованого нарощування чи концентрації на кордонах з сусідами». В подальшому «реальна кількість та розміщення озброєнь та техніки будуть залежати від конкретної військово-політичної ситуації, в тому числі від готовності наших партнерів виявляти стриманість» [19].


Хоча політика адміністрації Дж.Буша характеризувалася намірами розширення сфери військово-політичного контролю США в Центральній Європі, Причорномор’ї та на Південному Кавказі, формальні переговори з Росією щодо низки спірних проблем, включаючи обмеження ядерних потенціалів, не припинялися. Після Бухарестского самміту НАТО, 6 квітня 2008 р. президенти В.Путін і Дж.Буш підписали Декларацію про стратегічні рамки російсько-американських відносин. Документ формально підтвердив, що Росія та США більше не становлять стратегічної загрози одна для одної й налаштовані працювати разом для подолання глобальних выкликів. Проте попри декларування переходу американо-російских відносин «від стану стратегічного суперництва до стратегічного партнерства», стан двосторонніх відносин скоріше маскував гострі суперечності, аніж свідчив про готовність співпрацювати для досягнення декларованих цілей (зміцнення безпеки, протидія міжнародному тероризму та розповсюдженню зброї масового знищення) [20].

0 комментариев

Оставить комментарий

Комментировать при помощи:


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.