Системні протиріччя й тактичні розходження між США та Росією: природа, зміст, специфіка. Ч -2

Р.Лугар виходив з уявлення про те, що спосіб нагромадження капіталу та високий рівень споживання в США були традиційно зумовлені низькими цінами на енергоносії. Проте зі зростанням цін на нафту і газ ситуація набула загрозливого характеру. Тому в березні 2006 р. Лугар виснув ряд вимог до владних структур США, включаючи перехід до нового «енергетичного реалізму», який мав дозволити США уникнути численних небезпек екзистенціального рівня, зберегти стандарти життя та спроможність продовжувати реалізацію зовнішньополітичних завдань.


За визначенням Р.Лугара, політики в США почали розуміти взаємозв’язок між потребами енергетичної безпеки, проблемами довколишнього середовища та впливом залежності від нафти на стан платіжного балансу. Однак, незважаючи на це, констатував Р.Лугар, не було здійснено необхідних політичних кроків до забезпечення надійної енергетичної альтернативи у майбутньому. Позиція політичного керівництва залишалася скоріше пасивною, ніж розрахованою на випередження [6].


Проте, з точки зору «енергетичного реалізму», з огляду на ряд небезпек ситуація не дозволяла США займати позицію пасивного спостерігача. До цих чинників Р.Лугар та інші прихильники жорсткого курсу США в сфері енергетики відносили:


— зростання цін на енергоресурси, що вважалося наслідком незначних інвестицій у їхні розвідку та видобування;


— збільшення енергетичного попиту, що сприяло тероризму та виникненню збройних конфліктів;


— концентрацію енергетичних активів у руках «проблемних урядів»;


— посилення намірів авторитарних та «проблемних урядів» використовувати енергію як геополітичну зброю;


— небезпеку прискорення кліматичних змін, що мало призвести до фундаментальних змін в енергетичних дебатах.


Ці міркування пропонувалося взяти за основу переходу від попустительства в енергетичній стратегії, яке мотивувалося невтручанням у справи еволюційної саморегуляції ринкових відносин, до переорієнтації способів, якими США мають забезпечувати постачання та використання енергії. Особливими чинниками небезпеки Р.Лугар вважав збільшення вразливості на «критичних транспортних шляхах» та вражаючий перетік могутності (power) до таких держав, як Росія, Іран та Венесуела, яке супроводжується зростанням їхньої ваги в міжнародному співтоваристві [7].  


Виходячи з цих міркувань, пропонувалося запобігти ситуації, за якою США могла б спіткати небезпека припинення енергопостачання ззовні незалежно від можливих причин, включаючи нафтове ембарго, атаки терористів, воєнний конфлікт, спричинений «зростанням амбіцій та нафтових доходів антиамериканських режимів», екстремальне зростання цін. Зазначалося, що екстенсивні методи реагування, такі як збільшення виробництва етанолу чи випуск автомобілів, що можуть працювати на альтернативному пальному, проблему не вирішують [8].  


Головним викликом вражається очікуване зростання попиту на паливо в країнах, що розвиваються. За прогнозами Міжнародного енергетичного агентства, до 2030 р. глобальний попит на енергію зросте на 50%. Три чверті цього попиту припадатиме на країни, що розвиваються, з яких 45% — на Китай та Індію. При цьому, 94% зростання попиту припадатиме на невідновлювані види енергоносіїв, що має призвести до збільшення викидів окису вуглецю на 57%. Що стосується нафти, покриття споживання потребуватиме збільшення видобутку нафти з 85 млн. барелів на день у 2006 р. до 116 млн. барелів у 2030 р. Зростання цін на нафту водночас із зростанням попиту призвало до нагромадження капіталів у країнах — експортерах нафти. За підрахунками Департаменту казначейства США, за 2000 — 2005 рр. обсяг суверенних валютних резервів цих кран подвоївся й оцінювався в межах від 1,9 до 2,9 трильйонів доларів. При цьому на зовнішніх кредиторів припадало понад 44% державного боргу США, що почало загрожувати стабільності долара. Оскільки валютні фонди незахідних країн могли бути застосовані для протидії зовнішньополітичним пріоритетам США, пропонувався висновок про пряму загрозу глобальній стабільності та впливу США як наддержави з високими економічними очікуваннями [9].  


З метою протидії такому сценарію, президенту США пропонувалася нова версія енергетичної політики, за якої США мали б діяти енергійно та рішуче, встановлюючи контроль над всіма основними джерелами видобутку енергетичних ресурсів, включаючи Каспій та Центральну Азію. Збільшення впливу США в Грузії та Азербайджані тлумачилося як надзвичайно важлива стратегічна перемога, яку якомога скоріше треба повторити в Центральній Азії. 


Визнавалося, що енергетичні питання дестабілізують будь-яку міжнародну проблему, включаючи ситуацію в Судані, іранську ядерну програму, воєнне протистояння в Іраку та широкому Близькому Сході. Одним із очевидних парадоксів вважається низький рівень життя у багатьох нафтодобувних країнах, що свідчить про характер владних режимів, що панують у цих країнах. Проте, політика США обмежена цілком очевидними інтересами, які підпорядковуються залежності американського способу життя від постачання нафти з регіонів енергопостачання. Це вочевидь стримує політичний вплив на зазначені регіони.


Втілення нової стратегії передбачало виправлення низки помилок та перешкод, включаючи посилення ролі президента в прийнятті рішень, підтримку трансформаційної енергетичної політики як засобу запобігання рецесії в економіці, посилення впливу на країни, що розвиваються.


Визнається, що навіть якщо США зможуть скоротити залежність від імпорту нафти, країна залишатиметься частиною глобальної системи та залежатиме від рішень інших країн, що стосуються видобутку і споживання нафти. Звідси випливає низка пріоритетів:


— у відносинах з Китаєм та Індією – заохочення розвитку чистих технологій виробництва енергії, аби уникнути надмірного споживання цими країнами нафти та вугілля;


— стосовно країн, що планують розвиток ядерних програм – протидія використанню технології збагачення урану;


— впорядкування енергетичних відносин між європейськими союзниками по НАТО і Росією;


— поєднання стратегії розв’язання проблем в Іраку та Ірані з планом стабільності для нафтодобувних країн Перської затоки;


— надання дипломатичної підтримки проекту нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан та трубопроводам Південного Кавказу (енергетичний коридор схід-захід), аби зменшити частку газу, що постачається Росією до Європи [10].  


З поширенням глобальної економічної кризи елементи наступальної стратегії США були істотно пригальмовані. Натомість перевагу було віддано більш стриманим формам реагування на зовнішні виклики. При цьому, на відміну від попередньої адміністрації Дж.Буша-молодшого, адміністрація Б.Обами погодилася на розширення формату глобального регулювання питань, що стосуються валютно-фінансових відносин. Таким форматом стали наради глав держав та урядів «Великої двадцятки» за участю провідних країн, що розвиваються. До складу «Великої двадцятки» (G-20) входять країни «Великої сімки», БРІК (Бразилія, Росія, Китай, Індія), Аргентина, Австралія, Індонезія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Туреччина, Мексика та Південно-Африканська Республіка. Тобто фактично 19 країн та представник держави, що головує в ЄС.


Усвідомлюючи глобальний характер намірів та засобів впливу США, після 2003 р. російське політичне керівництво розпочало послідовні дії, спрямовані на розхитування та демонтаж однополярної моделі міжнародних відносин. Попри неспівставність силових можливостей та економічних потенціалів, російську політику жорсткої протидії гегемонії США можна до певної міри визнати успішною. Зрозуміло, що справа не йшла про наміри російського керівництва відновити стан біполярної системи. Проте в ряді аспектів Москві вдалося організувати гостру протидію планам та намірам американської адміністрації. Це стосувалося планів розширення НАТО, розміщення на території країн Центральної Європи об’єктів ПРО США та ставлення до визнання незалежності Косово, Абхазії та Південної Осетії.


В своїх доктринальних політичних документах російське керівництво виходить з неминучості перебудови міжнародної системи на засадах багатополярного світу. Це, зокрема, знайшло відображення в останній редакції Стратегії національної безпеки Росії до 2020 р. (указ президента РФ Д.Медвєдєва від 13.05.2009 р.). Згідно з документом, національні інтереси Росії на довгострокову перспективу передбачають її «перетворення на світову державу, діяльність якої спрямована на підтримку стратегічної стабільності та взаємовигідних партнерських відносин в умовах багатополярного світу» [11].


Стратегія констатує «безпідставність існуючої глобальної та регіональної архітектури», орієнтованої, особливо в Євро-Атлантичному регіоні, лише на НАТО. Відзначається, що «недосконалість правових інструментів та механізмів все більше створює загрозу забезпеченню міжнародної безпеки».


Прикметно, що документ повністю ігнорує чи навіть викреслює період однополюсного домінування США. В цьому сенсі відзначається, що перехід від блокового протистояння до принципів багатовекторної дипломатії, а також ресурсний потенціал Росії та прагматична політика його використання розширили можливості для зміцнення впливу Росії на світовій арені. В цьому сенсі РФ має достатній потенціал, що дає підстави розраховувати на створення в средньотерміновій перспективі умов для її закріплення в числі держав — лідерів світової економіки на основі ефективної участі в світовому розподілі праці, підвищення глобальної конкурентоспроможності національного господарства, оборонного потенціалу, рівня державної та суспільної безпеки.


Водночас міститься застереження, що на забезпечення національних інтересів РФ будуть негативно впливати «вірогідні рецидиви односторонніх силових підходів у міжнародних відносинах, суперечності між основними учасниками світової політики, загроза розповсюдження зброї масового знищення та його потрапляння до рук терористів, а також вдосконалення форм противоправної діяльності в кібернетичній і біологічній галузях та в сфері високих технологій.


Серед потенційних загроз передбачається посилення глобального інформаційного протиборства, зростання загроз стабільності для індустріальних країн та країн, що розвиваються. Ці тенденції пов’язані з розповсюдженням націоналістичних настроїв, ксенофобії, сепаратизму та насильницького екстремізму, загостренням глобальної демографічної ситуації та проблем навколишнього природного середовища, поширенням епідемій, дефіцитом прісної води.


Цілком очевидно, що розбіжності між США та РФ мають глибокий та принциповий характер, пов'язаний з різним баченням моделі світоустрою та різним тлумаченням проблем міжнародної безпеки. Очевидно, це не відкидає можливості співпраці з низки проблем глобального характеру, що стосуються регулювання міжнародних процесів та відвернення загроз загального характеру. Проте очевидно, що правлячі угруповання США та РФ навряд чи зможуть знайти порозуміння з питань, пов’язаних зі способом контролю активів, ресурсів та застосуванням сили для підтримки теперішньої моделі глобального капіталізму.


В цілому, в загальному спектрі ідей і проектів, що висловлювалися останнім часом,  можна виділити три принципово відмінні моделі світового устрою. Кожна з цих моделей позначає відмінні вектори формування міжнародної системи.

0 комментариев

Оставить комментарий

Комментировать при помощи:


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.